"Стус vs. Висоцький" - Господи, та скільки ж можна?!

[yes1111]

От не думав я писати на цю тему. Але прочитав пост мого шановного френда Boris Matazov, навіяний статтею в ЛБ (сама стаття - це чергова спроба, згідно з черговою методичкою, зіштовхнути лобами якщо не самих Стуса і Висоцького, то хоча б їхніх шанувальників), і зрештою таки не зміг утриматися.

Річ у тім, що я не бачу жодного сенсу зрікатися пісень і віршів, на яких я виріс у ту епоху, в яку мені випало народитися. І завдяки яким я, далеко не в останню чергу, став таким, яким я став.

Так, про Стуса я багато чув тоді - по радіо, часто-густо ледь розбираючи слова крізь ревіння глушилок. Але - чув насамперед, як про дисидента, як про жертву совєцького режиму. Знав, що він поет. Але віршів його, чесно зізнаюся, тоді і в очі не бачив. Та й де їх було взяти? А пісні Висоцького - ось вони: чесні, безкомпромісні, а найголовніше - талановиті до мурашок по спині: 

"Липли волосы нам на вспотевшие лбы,
И сосало под ложечкой сладко от фраз,
И кружил наши головы запах борьбы,
Со страниц пожелтевших слетая на нас..." (с)

Так було і з нами. Тільки не зі сторінок, а з затертих до дірок, писаних-переписаних десятки разів бобін і касет - дай, Боже, хоча б слова розібрати! До речі, шановна авторка статті в ЛБ, напевно, не в курсі, що "Охота на волков" насправді й закінчується саме тим відчайдушним ривком "крізь прапорці", якого в піснях Висоцького, на її думку, нібито не було:

"Я из повиновения вышел
За флажки - жажда жизни сильней!
Только сзади я радостно слышал
Изумленные крики людей.

Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня не так, как вчера:
Обложили меня, обложили, -
Но остались ни с чем егеря!.." (с)

А зрештою, протиставлення Стуса і Висоцького я вважаю вищою мірою штучним і надуманим. Якщо не свідомо-провокативним. І анітрохи не здивуюся, якщо зараз вони - Василь і Володя, - сидять поруч, дивляться на нас з небес і скрушно зітхають: "Господи! Заради чого ж ви чубитесь? Хіба ж задля цього ми жили і писали?"

Стуса я глибоко шаную і вклоняюся йому до самої землі. Але виріс я не на його віршах, на жаль. І в тому немає ані його вини, ані моєї. Просто не було в мене тоді жодної можливості побачити його вірші хоч краєм ока. Натомість, виріс, сформувався і змужнів я на піснях Володимира Висоцького, Андрія Макаревича, Бориса Гребенщикова, Юрія Шевчука, Ігоря Талькова, Віктора Цоя. І щиро пишаюся цим. Бо зрештою вони виявилися, в більшості своїй, глибоко порядними й чесними людьми. Як засвідчили, зокрема, і трагічні події новітньої історії. І не зречуся я їх, не дочекаєтесь! Як не зрікаються старих друзів і вчителів.

(P.S. Пізнього - після 1991-го року - Кінчева я не рахую: таке враження, що від наркозалежності його вилікували, видаливши при цьому більшу частину мозку, на жаль!)

P.P.S. Вже дописавши, пішов блукати по лінках, що потрапили в око. І знайшов вірш Василя Стуса, опублікований у 1986-му році, вже після його смерті:

"Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь".

І мимоволі згадалися рядки Висоцького:

"В дорогу - живо! Или - в гроб ложись.
Да! Выбор небогатый перед нами.
Нас обрекли на медленную жизнь -
Мы к ней для верности прикованы цепями.

А кое-кто поверил второпях -
Поверил без оглядки, бестолково.
Но разве это жизнь - когда в цепях?
Но разве это выбор - если скован?

Коварна нам оказанная милость -
Как зелье полоумных ворожих:
Смерть от своих - за камнем притаилась,
И сзади - тоже смерть, но от чужих.

Душа застыла, тело затекло,
И мы молчим, как подставные пешки,
А в лобовое грязное стекло
Глядит и скалится позор кривой усмешке.

И если бы оковы разломать -
Тогда бы мы и горло перегрызли
Тому, кто догадался приковать
Нас узами цепей к хваленой жизни.

Неужто мы надеемся на что-то?
А может быть, нам цель не по зубам?
Зачем стучимся в райские ворота
Костяшками по кованным скобам?

Нам предложили выход из войны,
Но вот какую заложили цену:
Мы к долгой жизни приговорены
Через вину, через позор, через измену!

Но стоит ли и жизнь такой цены?!
Дорога не окончена! Спокойно! -
И в стороне от той, большой, войны
Еще возможно умереть достойно.

И рано нас равнять с болотной слизью -
Мы гнезд себе на гнили не совьем!
Мы не умрем мучительною жизнью -
Мы лучше верной смертью оживем!"

Висновків робити не хочу, вони очевидні. Протиставляти двох справжніх Людей з великої букви, двох Поетів сьогодні може тільки або невиліковний дурень, або свідомий провокатор. А найімовірніше - провокатори на зарплаті з хором "корисних ідіотів" на бек-вокалі. Вибачте за багато букв, але на цьому в мене дійсно все. Крапка.