Вячеслав Ільченко: Сьогоднішній з'їзд був просто неймовірним

[yes1111]

Сьогоднішній з'їзд був просто неймовірним. Перш за все, виявилось, що він проходить в Палаці Спорту, а це те місце, куди я вперше (ще дитиною) потрапив у Києві. І як і тоді, в далекому дитинстві, я в ньому заблукав. Воно й не дивно. Це був один із найвелелюдніших заходів, на яких я бував. Наскільки мені відомо, номінальна місткість Палацу Спорта - десять тисяч чоловік. Так от, тут було значно більше - бо місць на всіх не вистачало, люди стояли у проходах і між секторами. Навіть якщо зробити скидку на сцену, то й тоді виходить десь так одинадцять тисяч.

По-друге, вперше на з'їзді у мене був бейджик Почесного Гостя. Все було зовсім інакше і бачилось зовсім з іншої перспективи. Втім, самі часи тоді були інші. В 2014-му з'їзд був камерним, проведеним тільки серед "своїх" - тих, хто не втік після оформленого ще в березні "розводу" "Батьківщини" та "Народного Фронту". А сьогодні він відповідав реальному статусу "Батьківщини" як всеукраїнської партії. Делегати були з усіх областей України. А серед гостей була сила-силенна молоді, вона прийшла цілими колоннами - і це не лише "Батьківщина Молода", а й численні учасники Молодіжного Форуму, громадянських організацій, зрештою, просто фанів. Я навіть бачив плакат "Донецька молодь за Батьківщину", написаний нашвидкуруч маркером - його тримали дівчата десь в амфітеатрі. 

По-третє, сама історична дата диктувала ритм і урочистість цього заходу. І це не лише історичні кадри, які передували власне офіційній частині - чорно-біла хроніка під живий, майже грегоріанський спів, достойний Clamavi De Profundis чи Lesiem. Хоча ця кінохроніка зачепила обидві частини моєї душі - мені так нагадав цей спів пронизливу і чеканну пісню Misty Mountains з толкінівського "Володаря Перснів"... Либонь, це не випадковий збіг, адже Росія сама себе проголосила Мордором вже дуже давно... Коли я дивився на рідкісні кадри хроніки, багато з яких демонструвались публічно вперше, мені ввижалась довга колонна кремезних воїнів - від лицарів в обладунках часів княгині Ольги до вдягнутих в "цифру" сучасних солдат із групою крові на грудях і шевроном на плечі - яка йде на битву туди, де горить моторошним багровим сяйвом кремлівська зірка.

Історичність також наклала відбиток на всіх промовців. Власне, ніхто із них не виступав - кожен із них просто розповідав свою окрему історію. Чи були це спогади про часи першого Майдану або розповідь про те, як Україна повинна поставити себе в світі. До речі, не дивлячись, що Григорій Немиря не збирався лекцію про міжнародні відносини читати, він все-таки її прочитав - просто неформальну.

Розповіла свою історію і Женя Тимошенко, яка протягом довгих трьох з половиною років захищала свою маму по всіх світових інстанціях. В момент її розповіді мені живо пригадалось, як тоді - в день арешту Юлі, 11 жовтня 2011 р., я побачив, як із дверей суда виходить чорна від сліз дівчина в синьому светрику, яку підтримував Сергій Власенко. Сьогодні ця дівчина сяяла радістю і виглядала як переможець, і мала на це повне право.

І звісно же, розповіла історію Юлія Тимошенко. Її виступ можна розбирати буквально по реченню, і основні тези звідти ви можете прочитати у інших блогерів.

Я ж зауважу лише одну річ, яку, певен цього, не помітив ніхто. А саме тоненький ланцюжок, який Юля провела від своєї власної родини як бази підтримки до своєї фракції, партії і зрештою, народу України. У давніх греків був такий термін - "номос". Вони цим словом позначали одночасно свою рідну землю і особливий зв'язок між землею та її мешканцями. Бути політиком, вважали вони, значить бути людиною номоса - уміти відчувати в собі країну, в якій живеш, людей, яких вважаєш своїми близькими. Значить уміти зрозуміти їх мрії та біди, відчувати, в якому саме куточку потрібна допомога.

Тимошенко в своїй промові (а також в хронікальних кадрах її життя) спромоглась показати свій розвиток не лише як політика, а й людини номоса. Спочатку - родина. Потім депутатська група. Потім фракція. Крок за кроком вона приходила до розуміння, що її номос - це вся країна, а не лише свій "феодальний домен" - як у переважної більшості вітчизняних політиків. Ось чому її Суспільний Договір - надпартійний. Ось чому її Новий Економічний Курс пишуть люди, які підчас мають зовсім інше бачення, ніж вона сама - і їй це подобається (так вона і сказала - "це було важко, але це було просто WOW").

Можливо, саме це побачили в ній українські ветерани, яких вона запросила на сцену. Серед них були представники всіх добровольчих батальйонів - від кіборгів з Донецького аеропорту до батальйону "Донбас". Саме на це вона хоче опертись як президент - на потужний пасіонарний імпульс, який колись створив ці добровольчі батальйони, і який досі десь живе всередині українців попри весь розпач і депресію.

На бажання українців учитись і створювати нове - сьогодні вона чітко визначила своїми пріоритетом освіту і науку.

На бажання українців жити в своїй країні не як абстрактному місці перебування, чи як на перевалочному пункті до кращого життя по закордонах - а жити у себе вдома.

На бажання українців, зрештою, просто бути щасливими, вільно мріяти і вільно реалізовувати те, про що вони мріють.

Саме зараз, на цьому партійному з'їзді, вона показала себе не стільки кандидатом, скільки людиною номоса - політиком, здатним говорити від імені України. Вона не лише вистраждала і заслужила президентство, а й готова його по-справжньому отримати.

І вона ним обов'язково стане.

П. С. Я б також хотів подякувати Александра Кужель та Виктория Иванова за можливість сьогодні побувати на цьому з'їзді.

Сьогодні я там зустрів багато-багато знайомих, в тому числі Петро Чайка, Наталя Ясніцька, Ольга Болюх, Татьяна Потураева, Olexandra Sasha та Oksana Repinska.

А іще у мене сьогодні два нових знайомства - Diana Makieva та Екатерина Лохманюк. Я надзвичайно радий, що іще двома реальними друзями у мене стало більше. Ви чудесні )))

Вячеслав Ільченко
Джерело

Comments

[holydiver_777]

А ти чого просачкував? ;)