Феномен Зеленського

[yes1111]

Сага, як любить іменувати такі тексти Миха Чаплыга.

Власне кажучи, ця стаття доволі давно в мене лежала у вигляді записів численних суперечок із прихильниками Зеленського, чільна частина яких, насправді, до цього були такими же палкими прихильниками Саакашвілі, потім палкими прихильниками "Самопомочі", "Укропа" та інших невеличких політичних сил із приблизно однаковим іміджем "абсолютно нових облич". Так що це швидше буде аналіз не самого Зеленського (який, до речі, свій політичний образ проявити не особо квапиться і виступає в ролі політика - так би мовити - в форматі веб-епізодів), а його електорату.

Одразу хотів би всіх попередити: це мій суто особистий погляд, засновний на "польових" спостереженнях. І да, це лонгрід.

Перш за все, говорячи про прихильників Зеленського, необхідно розуміти просту річ - їх переважна більшість є не прихильниками, а фанбазою. Таким чином, розпочинати розмову із ними з того, що Зеленський, мовляв, недолуго виступив на ток-шоу (як у "Праві на владу"), чи веде себе хамовито і бидлувато (як на відомому відео "я вам нічого не винен") - беззмістовно. Для них це не мінус, а плюс. Він їм подобається саме своїм "небрито-хамуватим" виглядом, ніби він щойно вийшов із розбитої хрущоби з пляшкою пива в руках. Точно так само, як людям подобався козак Гаврилюк своєю "легкою придуркуватістю". Зеленський, як мені видається, ще й додатково цей образ шаржує, щоб точніше попасти в цей архетип "дурного, зате чесного Йванька". 

В цьому я вбачаю свого рода іронію. Вони стільки років називали "фанатами" прихильників Тимошенко, які, мовляв, підтримують Юлю за красиве личко. А тепер самі підтримують свого кандидата за "небриту мармизу".

Це стосується більшості. А є ще меншість, які розглядають свого кандидата як Хитрий План. Їхнє уявлення розпадається на кілька цікавих аспектів, які я б хотів розібрати, а заодно дати свої коментарі:

- Ототожнення. Простецький образ, який вибрав для себе Зеленський, дозволяє людям ототожнити себе з ним. Таким чином, він мислиться, як "наша людина серед чужинської еліти", яка покликана хоча б донести чаяння "простого народу" в коридори вищої влади. З одного боку - це спроба компенсувати невдачу з тим же Гаврилюком, який теж мислився як "наша людина", але він успішно поглинутий елітою. Очевидно, зробили висновок люди, посада не дуже висока, і Гаврилюк не мав іншого виходу, крім як підкоритися системі. А голова цієї системи у нас президент. Значить, туди і треба посадити "людину з вулиці", і тоді еліта не зможе її поглинути, а навпаки, буде змушена йому вклонитись і виконувати його накази. А він ужотко встановить справедливість.

Пласт, який зачіпають ці уявлення, дуже глибинний. Насправді, це уявлення про "короля-простолюдина", який волею долі потрапляє на престол і встановлює справедливість. Історія знає такі випадки. Наприклад, один із найбільш уславлених римських імператорів, Сервій Туллій, народився взагалі рабом - звідси його ім'я Сервій. Але був у Римі й інший "король-простолюдин" - Максимін Фракієць, солдатський імператор, який мало не знищив державу. І взагалі, успішних "королів-простолюдинів" в історії дуже небагато. Перш за все тому, що висота посади не рятує людину від поглинання її елітою. Тому, що який би не був геніальний король, керує державою оця сама еліта. І якщо ви не міняєте еліту, а просто саджаєте "свою людину" на високу посаду - то із дуже високою вірогідністю, майже стовідсотковою, вона перестане бути "своєю" дуже швидко.

Зеленський, до речі, якщо говорити "по-чесноку", архетипу короля-простолюдина не відповідає. Він теж належить до української пострадянської еліти, просто в політичних процесах не був задіяний, а тому помилково сприймається як аутсайдер. А насправді, йому буде дуже просто знайти спільну мову із вітчизняною політичною елітою. З цієї точки зору і справедливість буде розглядати.

- Хиткість електоральної бази. Оскільки електорат Зеленського в основному ситуативний, ядра в нього немає, він сприймається як більш безпечний кандидат, якого "єслічо", можна буде легко поміняти. Це бажання цілком логічне: адже змінюваність влади для українців стає дедалі складнішою задачею з кожним десятиліттям. Кучма відійшов від влади порівняно тихо, достатньо було мирних протестів. Але Янукович уже відійшов із великою кров'ю. Порошенко уходить, залишаючи пограбовану країну. Третьої такої "змінюваності влади" Україна не переживе, як, втім, і "прасвіщщонной диктатури". Ось чому в людей виникає бажання привести до влади кандидата із якомога більш хиткою базою підтримки, щоб у випадку зміни влади той не мав, за що зачепитися.

Проблема тут у тому, що сплутані різні бази підтримки. Політик завжди має вибір, на кого він спирається. Не завдяки кому приходить до влади (це називається "електоральна база"), а саме звідки підбирає кадри для команди, радників, помічників (це називається "кадровий резерв"), та чиї інтереси захищає. Так от, усі вітчизняні президенти мали хитку електоральну базу (згадайте: Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко на кінець каденції мали дуже низенький рейтинг, а останніх двох народ просто ненавидів). А от спирались - на пострадянську еліту, і проводили в життя її інтереси, що й ставило хрест на житті "після президентської посади". Оскільки перспективи "після посади" немає, в них нема іншого вибору, як чіплятися за цю посаду до кінця - альтернативні варіанти вибору такі: Ростов, розкулачка, життя з милості наступника.

Так що хиткість електоральної бази абсолютно не гарантує "безпечність" кандидата. В наших умовах вона швидше дає майже стовідсоткову гарантію: після вступу на посаду кандидату тут же запропонують два способи збереження при владі: продовження опори на електорат (який ситуативно підтримає будь-якого іншого "нового"), або опора на еліту, яка гарантує збереження при владі звичними пострадянськими методами. Практика показала, що "хиткі" кандидати вибирають завжди друге. Український народ же потім цей вибір вигрібає.

- Створення балансу влади. Узурпація влади також є одним із базових страхів у нашому суспільстві. Всі чудово бачать приклад Росії з її маріонетковим парламентом і всевладним фюрером. Тому люди вважають, що президентом потрібно вибрати представника однієї політичної сили, а більшість у парламенті віддати іншій. Таким чином, створюється нібито баланс у владі, який не дасть нікому узурпувати владу.

Проблема в тому, що для створення такого балансу необхідні відповідні запобіжники. Оті самі "checks and balances", про які часто говорять в телесеріалах та кінофільмах. Так от, у нашій країні таких запобіжників на конституційному рівні немає. Не було їх в Конституції 1996 р., немає їх в Конституції 2004 р. (про це добре подбав Медведчук), а тому абсолютно ніщо не заважає президенту в нашій країні узурпувати владу і зігнати під себе більшість.

Давайте згадаємо не таке далеке минуле - в нас уже двічі вибирали за принципом: "парламент - антитеза президенту, президент - антитеза парламенту". 2012 р. - президент Янукович, парламентська більшість - ОО "Батьківщина", УДАР, Свобода. А яка в результаті була правляча партія? Правильно, Партія Регіонів - т. зв. "Коаліція стабільності та реформ". Недостатніх депутатів добрали "тушками", тупо їх купивши великими сумами, чи залякавши кримінальним переслідуванням. 2014 р. - президент Порошенко, парламентська більшість - Народний Фронт, БПП, Самопоміч, РПЛ, "Батьківщина". Коаліція ця не існувала де-факто жодного дня, бо коаліційну угоду ніхто не виконував, а парламентом вручну диригує президент.

Таким чином, для створення балансу влади треба не гратись у "виберу цього, виберу того", а змінювати конституційну основу - таким чином, щоб повернути в неї баланс. Інакше ця гра у виборчий пінг-понг беззмістовна.

- Шанс на зміни. Цей аспект вибору насправді представляє абсолютно розпачливий вопль "та поміняйте хоч щось, а не робіть тільки гірше". Адже насправді останні 9 років ані система державного управління, ані структура економіки не змінюються. Ми все глибше і глибше грузнемо в пострадянському болоті, й дедалі більше відстаємо від світу. Масова еміграція, вже схожа на евакуацію, це явище того ж порядка - тільки одні відчайдухи їдуть, пливуть, летять, повзуть за кордон у надії знайти кращу долю, а інші ладні привести до влади кого завгодно. Будь-яку темну конячку, тільки щоб була нова - вони бачать у цьому свою ставку в політичному казино і очікують якщо не джекпот зірвати, то хоча б не програти.

Проблема тут у тому ж, що і в реальному казино. Називається така стратегія "системою Біарриц", і заснована на чисто інтуїтивному відчутті людини, що якщо довго ставити на один і той самий номер, або ставити на номери, які ще не випадали - то рано чи пізно можна виграти. Так от, мушу розчарувати всіх. Система Біарриц НЕ має математичної основи. Перш за все тому, що кожна ваша ставка абсолютно НЕ залежить від попередньої - це так звані "не пов'язані події". Тобто, якщо ви поставили на "нове обличчя" минулого разу і програли, це НЕ означає, що наступного разу ставка на нове обличчя зіграє. Виграти стратегією Біарриц можна тільки за нескінченне число спроб при скінченному і постійному переліку варіантів. А кількість спроб у нашої країни далеко не нескінченна. А перелік на кожних виборах формується новий.

Підсумовуючи цей лонгрід, я б хотів задати одне невеличке риторичне запитання:
- ви, власне, чого хочете? Виграти, чи не програти?

І про це ми поговоримо якось іншим разом.

 

Вячеслав Ільченко
Джерело