Рік Україна за ґратами! «Главное, чтобы Луценко сидел»

[yes1111]

Рік, а скільки за нього подій. «Лівелла» із завданими збитками у 3 мільярди гривень, підтверджених Податковою службою, успішно закрилася. Попри такі бюджетні втрати — винних і не шукають. Повернули 5 мільярдів уже доларів Фірташу. Сотні мільйонів з бюджету пішли на гелікоптерні майданчики і президентські резиденції по всій Україні, окрім «Межигір’я», де вже й унітази визолотили... Прокурорське свято в Національній опері «за кошти профспілки» та закрита вечірка на тридцять прокурорів, влаштована Ренатом Кузьміним за триста тисяч гривень...


А ось — інший бік медалі: «непрямі методи» перевірки доходів одиноких матерів, скасування пільг чорнобильцям і афганцям, ігнорування судових рішень про законні виплати. Уже ніхто не голосить про «вартість борщику», «прожитковий мінімум», «справедливі зарплати й пенсії».

Ба, навіть виконувати закони міліції вже почала перешкоджати «недосконалість законодавства».

Втім, нова владна система знайшла, як вона вважає, «гвинтика», якого мусить бути покарано за всі колишні й нинішні державні неподобства. Насамперед — за державну корупцію. 26 грудня торік в обідню пору цей «головний корупціонер держави» вийшов вигуляти біля власного будинку своє щеня. На нього там вже чатували десяток бійців «Альфи», які хутко «пов’язали» й відвезли до слідчого ізолятора СБУ. Як пояснили спочатку, за «справу про отруєння Віктора Ющенка».

Проте вже наступного дня Печерський суд розставив нові акценти: два місяці тримання під вартою за «повільне читання» матеріалів справи та «спілкування з пресою».

Суспільство у своїй масі факт зухвалого й незаконного, з якого боку на нього не глянь, арешту Луценка сприйняло за великим рахунком байдуже. Мовляв, «добалакався» чоловік, а треба було до нової влади поставитись якось «м’якше». Та й новорічні й різдвяні свята насувалися, треба було кришити олів’є й наряджати ялинку. А як свята минули, то вже й апеляція арешту благословилася. Екс-міністр, як глибокодумно пояснила Генпрокуратура, таки «зловживав»...

Зрештою, кожного на той час так, як зараз, влада ще не «дістала».

Тому й мало хто звернув увагу, що після арешту розслідування справи раптом поновилося (тобто читати Луценкові на час арешту не було чого), а інтерв’ю не припинилися й із-за ґрат. Поволі байдуже суспільство з’ясувало й те, що Ющенка Луценко не труїв, а лише продовжив термін ведення оперативної справи щодо одного з фігурантів справи, що належало до виключної його компетенції як міністра. Тобто ніякої влади Луценко не перевищував, а виконав покладені на нього Законом функції.

Розкрилися й подробиці «розкрадання коштів»: екс-міністр, за версією ГПУ, двічі незаконно відзначив День міліції в палаці «Україна», на що пішло близько 600 тисяч гривень. Це, наголосив слідчий Войченко, державний злочин. Щоправда, він чомусь усунувся від оцінки того факту, що в «святі» брали участь вищі посадові особи держави й тодішній Генеральний прокурор, який ніякого злочину в заходах, що відбувалися у відповідності до президентського указу, не побачив.

Зрештою, як тут не згадати, що тридцять прокурорів погуляли нині на своє професійне свято куди шикарніше, ніж вся українська міліція два роки тому...

Ще одна опора звинувачення — «сприяння» у працевлаштуванні водія. Мовляв, мав той водій рахуватися й зарплату отримувати в автогосподарстві, а не в міліцейській розвідці. А тому всі «переплати» — це «заздалегідь спланований у невстановленому місці злочин з метою розкрадання державних коштів». Щоправда усі водії всіх міністрів до і після Луценка так і залишилися «розвідниками». І в цьому ті ж прокурори жодного злочину не бачать.

Усе це укупі вміщується у банальну за своїм змістом фразу про вибірковість застосування українського законодавства.

Вже перші судові засідання розвіяли прокурорський міф про яку б там не було особисту вигоду та показали убогість зібраного проти Луценка одинадцятьма «важняками» Генпрокуратури матеріалу. Проте судова колегія під головуванням судді С.Вовка уперто продовжувала й продовжує термін утримання Луценка під вартою з досить таки знущальним формулюванням: суд колись потім оцінить якість зібраних слідством доказів. А ти, Луценко, сиди собі, набирайся розуму. І навіть мільйон зібраних підписів, особисті поруки Героїв України, народних депутатів, зібрані кошти грошової застави з вимогою випустити політика із-за ґрат не мали жодного ефекту.

Саме тому політик і оголосив голодування. Спочатку про нього уперто замовчували як працівники пенітенціарної служби, так і прокурори та судді, всіляко спонукаючи не вдаватися до крайнощів. Ця боротьба тривала навіть у лікарні швидкої допомоги, куди Луценка помістили після тридцяти днів голодування, де конвой демонстративно у сусідній палаті смажив яєчню на салові й демонстративно не зачиняв двері...

Голодування не було актом відчаю. Навпаки, прокуратура і влада вперше відчули, як їхня сила не змогла зламати силу однієї людини. Тоді й у такий спосіб Юрій Луценко здобув свою першу перемогу над системою, яка змушена була включити «задній хід». І саме після цього до Януковича та його команди професіоналів на очах почало змінюватися ставлення світу.

Той самий світ водночас відкрив для себе й Луценка. Саме західні видання першими звернули увагу на ту обставину, що насправді колишній міністр чи не єдиний з урядовців, хто в час урядування та після його закінчення так і залишився жити в квартирі, придбаній ще до призначення на посаду, не обріс дачами й маєтностями, має куплені в кредит автомобілі, які міг собі дозволити на зарплату міністра. Так само йому ніколи було створити якийсь власний бізнес, який би дозволяв безбідно жити, як це зробили десятки його колег. Тобто Луценко працював і збирався працювати далі, не створюючи для себе жодний «запасних аеродромів».

Зрештою, сукупно встановлені доблесним слідством «збитки» у 900 тисяч гривень не лізуть ні в які ворота, тим паче — не було гучних обшуків з вилученням тих чи будь-яких інших гривень, валюти чи бодай коштовностей. Але саме цю людину система призначила головним корупціонером країни.

Якось одразу ж пригадалося (передусім — за кордоном), що за Луценкового урядування в Україні опоненти влади проводили будь-які масові акції ледь не щодня, міліція людей не била, не труїла сльозогінним газом і не зупиняла автобусів з протестантами. Процвітали й спонсори «регіоналів», у двері яких не ломилися міліцейські «маски-шоу», пропонуючи «поділитися бізнесом».

За це, до речі, колишньому міністрові тепер навіть дорікають. Мовляв, пересаджав би опонентів, не мав би нині проблем.

Тільки от як бути із законністю? Пакет законопроектів, які б дозволили навести порядок у державі, Луценко Верховній Раді передав, проте Віктор Андрійович, отруєння якого таки хотів встановити екс-міністр, дав команду ні за що не голосувати, бо «Юлька виграє вибори».

Отож єдина біда Юрія Луценка насправді в тому, що він опинився на вістрі часу. Як політик, він точно знав, чого чекати від нової влади. Багато хто Луценковим прогнозам не вірив, але тепер уже й такі навіть в Луганську та Донецьку вдаються до апробованого ним шляху голодування, щоб захистити власні права.

Через це режим і не хоче випускати Луценка з СІЗО, хоча навіть прокурори з «державного звинувачення» вже втратили свій оптимізм. Саме тому, попри абсурдність висунутих йому обвинувачень, цього політика продовжують тримати за ґратами. Один такий «битий» запросто може переважити усіх нинішніх опозиціонерів, котрі, перебуваючи на волі, далі студії Шустера спілкуватися з людьми не їздять. Нових ідей вони не продукують, але вже підраховують електоральні бали від «підтримки Луценка». Їм, як і владі, Луценко також на свободі не потрібен. Вони ж, як ніхто, знають, як на початку зими 2006 року цей «нікому не відомий та ще й колишній соціаліст» з нуля підняв «Народну Самооборону». В її успіх ніхто не вірив, а з самого Луценка довго сміялися ті, хто згодом і відтіснив його вбік, як справи вигоріла. Саме з Луценкових зусиль почалися події, які закінчилися достроковими парламентськими виборами та усуненням уряду Януковича. Він знайшов ті ідеї, гасла, слова, зрозумілі людям по всій Україні з різними партійними уподобаннями. А тоді протестні настрої суспільства були куди стриманішими!

Він і знову може повторити весь шлях з початку й з нуля на тлі тих політиків з влади й опозиції, котрі мають по десятку запасних аеродромів та офшорних рахунків і розраховують, що обурений натовп знову винесе їх не вершину. Які, навіть «жорстко» критикуючи владу, ніби перепрошують: а чи не занадто ми захопилися? Чи не сказали чогось зайвого? Біда сьогоднішньої влади й опозиції саме у тому, що вони змагаються за право творити безчинства, проте й не думають змінювати систему. Так от, Луценко ніколи не заявляв і не заявляє, що хоче на вершину, він вказував і вказує саме на те, що треба змінити в державі, щоб вона стала спочатку нормальною, а там вже й успішною.
Цим і небезпечний.

Справа Луценка — не привід опускати руки нам усім. Та й сам він, попри складні життєві обставини, сповнений енергії й планів. І залишається й буде залишатися вагомим фактором української політики. Добре, щоб його й суспільні плани почали втілюватися якомога швидше.


Джерело: "Народна самооборона"