Українці - не італійці (передрук)

[yes1111]

Сьогодні біля станції метро чоловік роздавав перехожим безкоштовну газету. Взяв і я собі - просто аби було чим зайняти очі у вагоні. І раптом серед звичного строкатого рекламного мотлоху побачив статтю Світлани Неділько "Українці - не італійці". Несподівано зацікавився. Настільки, що вирішив викласти тут. (Авторську лексику, орфографію та пунктуацію повністю збережено).

УКРАЇНЦІ - НЕ ІТАЛІЙЦІ

Київський професор, доктор політичних наук Валерій Бебик сміливо стверджує, що римська цивілізація отримала арійський спадок від Трої та Еллади (мається на увазі - культуру землеробства, скотарства, географічні назви, релігійно-міфологічну систему) завдяки пелазгам - народу, що населяв Грецію і вважався вихід­цем з території нинішньої України. Таким чином, є підстави говорити, що українські міста Ромен, Ромодан, Киверці, Тивров, річки Ромен, Сула, Тивр не тільки знайшли своє друге життя на італійському півос­трові, але й дали Римській імперії політичну еліту - царів (Енея, Ромула, Тиберія, Сулу та ін.)
Без сумніву, ці гіпотези потре­бують детального вивчення істо­риків, адже руйнують таку приваб­ливу легенду, про вигодуваних вовчицею Ромула і Рема. Але ко­жен, хто бував у Італії, не міг не по­мітити певну схожість антрополо­гії, ментальності, співочості й тем­пераменту українців та італійців... До речі, - на весь світ відоме таке явище як «італійська мафія». Але і тут ми їх лишили далеко позаду, - в політикумі кажуть, що італійська мафія з їхнім Доном Карліоне це просто дитячий садочок у порів­нянні з українською. Тож бачимо і в цій сфері у нас багато спільного.
Як не дивно, спільним є і спосіб реагування наших народів на утиски свободи зі сторони дер­жави. В українців такий спротив вже давно зветься: «моя хата скраю», а от у італійців - «італій­ською забастовкою».
Дехто думає, - як може мовчати український дух, коли його поз­бавляють соціальних умов, коли гноблять національно, фінансово й ідеологічно?

МОВЧАННЯ - НЕ ОЗНАЧАЄ ЗГОДУ

Парадокс цієї ситуації - у тому, що оте наше начебто покірне мовчан­ня, насправді, - є тиха «італійська забастовка». Звісно, вона ніким не оголошувалася, ніхто не давав і не брав на її проведення дозволу. Ця «забастовка» триває в Україні уже не місяць, не рік і навіть не десятиріччя. Цей український тип пасивного опору державі триває декілька сторіч.
То що ж це за феномен такий, бать­ківщиною якого свого часу стала Італія?
Юридичний словник подає таке визначення: ««Італійська забас­товка» - це відмова робітників працювати, не покидаючи своїх робочих місць, водночас формаль­но начебто виконуючи всі пункти посадових інструкцій. Зазвичай такий протест супроводжується суттєвим падінням продуктивності праці», а відтак і зменшенням бюджетних надходжень.
Найперша забастовка такого зразку відбулася в Італії у 1905 році, а далі світ перейняв такий різновид протесту у боротьбі за свої людські права.

ЩО ГІРШЕ: БУНТ, - ЧИ МОВЧАЗНА НЕПОКОРА?

Цікаво, що у сусідній Росії зовсім недавно також пройшла серія «іта­лійських забастовок». У1996 році в Москві про свій намір «працювати за такими правилами» заявили машиністи московського метропо­літену, а водії одного з липецьких автопідприємств у відповідь на обмеження їхніх прав не покида­ючи робочих місць, відмовилися від роботи, посилаючись на дріб'яз­кові несправності автобусів.
Соціологи зауважують, що у боротьбі за свої права впродовж всієї історії люди вдаються до різних форм колективних дій, зокрема, таких, як масові демон­страції протесту, захоплення заруч­ників, самоспалення, перекриття магістралей та інших насильниць­ких дій, впритул аж до диверсій, терору і революцій. Та на всі ці насильницькі дії у кожної держави є протидія - загони підготованих молодиків, озброєних дубинками і сльозогінним газом.
А от прихований саботаж приду­шити неможливо, так само, як і заборонити думати, бо це вже друга після, репресій, стадія коли народ фізичним протистоянням загна­ний у підпілля.

ГНОБИТЕЛІВ НЕ ЛЮБЛЯТЬ - ЇХ БОЯТЬСЯ

В Україні все начебто спокійно. Особливих  протестів   проти  здорожчання і «закручування гайок» в державі майже не чути. Всі щось своє роблять, справно щоденно ходять на роботу, доглядають та виховують дітей, опікуються землею... Та чомусь казна гро­шима наповнюватися не поспішає. Чомусь народ не бажає платити своїй державі податки...
Раніше, коли українці жили у «братній сім'ї народів» за царя та совєтів, вони не вірили у щиру любов до себе імперської еліти. Та й справді, яка імперія любить свої колонії? Зазвичай всі імперії, висмоктуючи все з периферій, ба­гатіють. Тому й українці, розумі­ючи, що держава була не їхня, з любов'ю до неї не ставились. То ж тактика «як працювати так, щоб не працювати» була цілком виправданою. А навіщо працювати на чужий режим, що забороняє твою рідну українську мову на догоду російській, репресує та депортує українське селянство, переслідує та заарештовує українську інтелі­генцію, розстрілює у підвалах НКВС українських поетів, істо­риків, письменників, наповнює трудящими українськими руками гулаги, розбудовуючи чужу країну?

ОМРІЯНА СВОЯ ДЕРЖАВА

Друга справа - сьогодні. Тепер маємо свою державу!
Та чому ж і сьогодні українці продовжують ігнорувати вже, здавалось би, рідну свою країну? Ту країну, яка, нарешті, нібито рятує від зникнення рідну мову, розвиває рідну культуру, оберігає рідне телебачення від засилля Іноземної телепродукції, фінансує національні музеї, рідний кінема­тограф, рідну анімацію, творить національний інформаційний про­стір, підтримує тільки національ­ного виробника, єдину національ­ну церкву, вітчизняні банки та свою грошову одиницю, національну пресу, національну школу, ВУЗи, український інтернет, книгодруку­вання тощо...
Чому ж малий українець і досі ігнорує державу, що, здавалося б, захищає його, простого пересіч­ного українця від колонізаторських зазіхань, а на всі керівні пости у державі розставляє не іноземців з відсутніми патріотичними почут­тями, а українців-патріотів, які дбають про добробут своєї батьків­щини...? Виходить, народ не підтримує свій уряд!..

ЧИ ПОТРІБНІ УКРАЇНЦІ УКРАЇНІ?

Мабуть, прихований опір державі триває тому, що і сьогодні в українців є певні сумніви у щирості...
Частково цей сумнів викликаний відсутністю взаємозв'язку між збільшенням податків та покра­щенням життя цього самого плат­ника податків. Люди так і кажуть: «Для чого більше податків спла­чувати, якщо краще все одно не буде, - далі в світі буде тільки гірше? Навіщо платити податки, якщо не знаєш, куди вони йдуть; Навіщо платити податки, якщо «на бюджеті пухнуть» тільки чинов­ники?»
Як і раніше, люди, мабуть, продовжують відчувати загрозу, а не турботу від держави.
Свідченням цього є десятки тисяч приватних оголошень на сторінках рекламних газет: маклер: здам, продам, масаж, вчитель гри на гітарі, плиточник, столяр, зварювальник, бригада «під ключ», адвокат... Оголошень багато. Та хто з них сплачує податки? Хто з них свідомо чесно показує при­бутки? Десятки тисяч інтернет-магазинів у віртуальному просторі щоденно торгують товарами та послугами, безліч представників «мережевого» маркетингу пропо­нують біодобавки, різні вироби, косметику. Та чи поспішають вони платити податки за продані товари і надані послуги?

НЕ ОТРИМАВ ХАБАРА - ДЕНЬ ПРОЙШОВ МАРНО

А узяти хоча б ЖЕКи, всі пра­цівники якого регулярно ходять на державну службу, розписуються у табелі. Але що вони роблять цілими днями, окрім обслугову­вання дрібних аварій? Працюють вони лише тоді, коли хазяїн квар­тири приватно розрахується за ремонт каналізації, даху, вікон, сантехніки та ін. Хто з них біжить до податкової сплатити податок на отриману подяку? А візьмемо державні поліклініки. Ніхто ж не хоче возитися з хворими! Дійшли до того, що лікар лікує рецеп­турним бланком. І руки до хворого не прикладе, поки не відчує по­повнення у кишені. Але ж отри­мавши подяку у кишеню і лікар не поспішає декларувати свої доходи, аби поділитися ними з державою! Та й справді, загал таку людину вважав би не сповна розуму! І таким чином величезна кількість працівників, «шабашать» «на свою кишеню» отримуючи державну зарплатню, під прикриттям самої держави та повз її казну. Не отримав хабара - день пройшов марно. Але кого це бентежить?

ВОРОН ВОРОНУ ОКА НЕ ВИКЛЮЄ

Увага податкових органів зосе­реджена не на виявленні та оподаткуванні різних нелегалів і шабашників від держустанов, а на сумлінних малих підприємцях, які й так офіційно зареєстровані, працюють і сплачують податки. Саме з них держава намагається здерти ще хоч щось. Та й справді, як можна впіймати за руку того, хто торгує в інтернеті? От і тікає бізнес все більше і більше у тінь інтернет-простору. А як отримати податки з посередників, різноманітних аген­тств, стихійних ринків праці та різних нелегальних послуг? Тихе протистояння «Хто - Кого!» між державою і народом триває.
Звісно, держава хоче, щоб народ добровільно, сам ділився з нею, адже зараз фінансова криза і державі важко. А от ви, хіба станете ви приховувати гроші від рідного батька, коли він бідує, хіба не поділитесь грошима з рідною матір'ю, яка потребує вашої допомоги? Звичайно, що рідним, любим, близьким ви допоможете, віддасте останнє! Приховують люди прибутки не від своїх, а від чужих - лише від злодія та ворога.
То чому ж, як і раніше, люди продовжують приховувати заробіт­ки від держави? Держслужбовці «тягнуть волинку» на робочих місцях, шукають привід не працю­вати. А підприємець, хоч і працює, то намагається з державою поді­литися якомога менше. А основна маса грошей та нелегалів крути­ться у віртуальному інтернет-просторі, що довести неможливо, хіба що «насипати їм солі на хвіст».

НА КОГО ПРАЦЮЄ ДЕРЖАВА УКРАЇНА?

Чому ж українці не бажають чесно платити податки? Може, їм зда­ється, що держава з ними не чесна, існує зовсім не для них, знову не їхня, не рідна, чужа? І щось у ній влаштовано антинародно, антиукраїнськи, коли частина суспіль­ства, що живе краще, експлуатує другу - біднішу. А той бідніший «гречкосій» захищається від гноб­лення хитрощами на зразок «іта­лійської забастовки». Отже, еліта держави гнобленням власного народу спонукає його до інтраверсивної поведінки. Але так довго тривати не може! То що ж буде далі?
Свого часу Жан-Жак Руссо, вивчаючи природу гноблення людини людиною, у своїх працях дійшов таких серйозних висновків (!), що вони збурили Велику французьку революцію! Він казав: «Люди можуть позбавитись рабства, об'єднавшись з іншими людьми, утворивши «суму сил», підпоряд­кувавши їх одному рушієві, котрий примусить їх діяти узгоджено. ...Кожний з нас зобов'язаний підко­рятися всезагальній волі, котрій він вручив свою свободу».
Дійсно, наочними є свідчення Дениса Фонвізіна, автора комедії «Недоросль», який відвідавши Францію за десять років до рево­люції, розповідав, що на кожній станції його оточували жебраки й просили хліба. Він зазначав, що становище тогочасних францу­зьких селян було навіть тяжчим, ніж становище селян у феодальній Росії. Відчай і бідність штовхали людей до крайніх форм проявів свого незадоволення.

ПАРТИЗАНСЬКА ВІЙНА В ТИЛУ ДЕРЖАВИ

Мислителі завжди бажали збагнути, чому певна частина розумних людей іде у владу, а потім користається нею для експлуатації народу, який їх обрав на свою голову? Така еліта, привласнюючи природні багатства, не дає нічого навзаєм. А Руссо щодо цього зауважив: «...перший, хто, огоро­дивши ділянку землі, придумав зая­вити: «Це моє!» і знайшов прос­тодушних людей, які цьому повірили, був насправді засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, війн, убивств, нещасть і жахів зберіг би рід людський той, хто, вирвавши клинці або засипавши рів, вигукнув би собі подібним: «Остережіться слухати цього брехуна; ... плоди землі для всіх, а сама вона нічия!».

НАШОМУ НАРОДУ НЕ ПОЩАСТИЛО З ЕЛІТОЮ

Так, саме несправедливість розпо­ділу благ і гноблення продукують реакцію невдоволення укра­їнського народу що виливається у тривалу «італійську забастовку». Погодьтеся, - такий опір загонами «Беркута» не розженеш. Проте реакція держави є - це підсилення податкового тягара, на чесних і простих, тих, хто не встиг захо­ватися. І це заганяє й без того скрутну ситуацію все далі і далі у глухий кут.
Історія сучасного людства, як не прикро, побудована на нерівності. Звісно, нерівність має різні аспек­ти: майновий-класовий, соціальний, національний, фізичний, розу­мовий. .. Видатний психолог сучас­ності Еріх Фромм наголошував: «... є одна сфера, яку можна вважати найголовнішою, - це сфера свободи особистості й суспільства», «потреба у свободі є біологічною реакцією людського організму».
Але найбільшим парадоксом є те, що ті, хто добивається собі сво­боди, насправді використовують здобуту «свободу» для поневолення інших.
І це - замкнене коло. «Лідери, - каже Фромм, - надто часто вдаються до фальшивих лозунгів, стверджуючи, що ведуть свій народ на боротьбу за свободу, у той час, як самі переслідують мету поневолення. При цьому ніякі обіцянки нічого не варті, адже навіть придушувачі свободи вважають за необхідне приносити їй клятву вірності».

НАШІЙ ЕЛІТІ НЕ ПОЩАСТИЛО З НАРОДОМ

Відчуваючи таку фальш збоку держави, коли декларують одне, а роблять друге, народ знову і знову вдається до прихованого саботажу у формі «італійської забастовки». Протиборство  народу  і  держави триває століттями. Чим більша екс­плуатація, - тим більший саботаж, тим більше ідуть у тінь прибутки, придушується ініціатива, творчість і активність українців - загальмо­вується розвиток країни.
...Але   проблема  звільнення   від експлуатації не вирішиться сабо­тажем, вона криється у свідомості народу. Як зауважують соціальні психологи, на жаль, метою рево­люцій насправді є не свобода, що розкриває усі людські можливості, дає фізичну та психічну рівновагу, а бажання запанувати, зайнявши місце своїх гнобителів.

НЕМА ДІАЛОГУ - НЕМАЄ СВОБОДИ

Чи ж є вихід із цього замкненого кола? Уявіть собі, що є! Бразильський мислитель Паоло Фрейре твердить: «Пригнобленим слід зрозуміти, що вони борються не лишеза свободу від голоду, але за свободу створювати й будувати, дивуватись І вживати заходів. Така свобода вимагає, щоб особис­тість була активною й відпові­дальною, а не рабом чи слухняним гвинтиком у машині. Людині мало - не бути рабом. ... Особистість пригноблених була зруйнована саме тому, що їхня експлуація звела їх до стану безвольних, речей. ...Маючи «несправжнє» бачення світу й себе, пригноблені почуваються як «речі», привласнені гнобителем. Для останнього бути - означає мати, майже завжди за рахунок тих, у кого нічого немає». А ті, в кого нічого немає, шукають можли­вість приховати, щоб не віддати останнє.
Отож про найголовніше: про справжнє, а не ілюзорне визво­лення. Визволити народ від гноб­лення не допоможе «італійська забастовка» чи гасло: «моя хата скраю». Не зуміє це зробити і найсміливішии поводир. Таке звільнення можливе лише за умови, якщо лідер свій монолог, звернений до народу у вигляді проповідІ-обіцянки чи повчання, замінить на діалог та дійсне піклування про свій народ. Лідер, еліта - це ті, хто входить у резонанс зі своїм народом, хто відчуває, чого хоче народ. А народ хоче не тільки і не стільки ковбаси!

НЕ ЧЕКАТИ МИЛОСТІ ВІД ПРИРОДИ

Істина у тому, що неможливо нікого визволити, якщо ті, хто почувають себе невільними, не беруть вдумливої участі у визво­ленні самих себе! Наш діалог з владною елітою сьогодні - це «італійська забастовка», тобто - відсутність діалогу як такого. Поневолені мають виховати себе повноцінними людьми та не обирати до влади чужих і байду­жих. Адже чужі гнобителі з-за високих огорож будуть ставитися до «аборигенів» із острахом: аби не спалили будинок... Уявіть, якби у Франції обрали президентом ан­глійця. Чи почували б себе віль­ними французи? Чи не «грав би» той англієць на стороні сусідської держави? Чи не поздавав би споконвічні Інтереси Франції її вічній супротивниці Велико­британії?
Фрейре так і пише: «...Успіх визволення пригноблених полягає у їхній здатності розмірковувати». А міркувати є над чим. Надто у нас в Україні. Справді, чому впродовж століть не можемо відстояти свою національну, а не паперову незалежність? Чому у нас немає національної еліти? Чому ми, простий народ, теперішній еліті не потрібні? Чому у державі Україна ніхто не дослухається до думки корінної більшості - українців?
Тому що ми, будучи більшістю у своїй державі ..., у власній свідомості й досі лишаємось безправною національною мен­шиною...
Це ми самі ще не доросли до того   рівня   свідомості,   якого вимагає наш, уже новітній час.

Світлана НЕДІЛЬКО

P.S. (yes1111): Багато в чому можу погодитися з авторкою. Проте, як на мене, сакраментальне питання "що робити" наразі так і залишається відкритим. Це, звісно ж, добра і правильна порада: "не обирати до влади чужих і байду­жих". Проте, що накажете робити, якщо вже обрали? Хай навіть із більш, ніж сумнівною легітимністю і всупереч нашій волі?
А що з цього приводу думаєте ви?