Пам'ятаємо! Не забуваємо! І перемагаємо!

[yes1111]

Україна виграла Другу Світову! Дивіться, СРСР є? Нема. Третій Рейх є? Нема. Україна є? Є. То хто війну виграв? Україна!
-- народна творчість

Якби тобі треба було провчити малюків, ти б рубав їм голови? Звісно, ні. Ти б їх просто відлупцював. Точно так само бувають обставини, коли марно знищувати вороже місто бомбою - це все одно що відлупцювати хлопчака сокирою. Війна - не просто вбивство та насилля. Війна - це контрольоване насилля, яке передбачає якусь ціль. Не можна вбивати ворога тільки для того, щоб його вбити. Головне - змусити його робити те, що ти хочеш.
-- Сержант Зім, "Зоряний десант".

Мы ведем войну уже семьдесят лет, нас учили, что жизнь - это бой. Но по последним данным разведки, мы воевали сами с собой.
-- Б. Г.

Чергова річниця перемоги над гітлерівською Німеччиною. Для більшості нормальних країн цей день давно став Днем Примирення та Спомину, ніж Днем Перемоги. Для Росії та більшості пострадянських країн це досі День Перемоги, хоча людей, які завойовували її, уже давно немає в живих. Більше того, росіяни досі продовжують воювати з нацизмом та "брати рейхстаг", побудований з фанери, символічно відтворюючи події 1945 року, а також далеко не символічно воюючи з Україною як "останньою фашистською державою" (дивна ремінісценція сталінського концепту "останньої республіки").

Але мене, власне, на цю статтю подвигло твердження одного із моїх френдів, який казав, що жодного примирення нема - а є або перемога, або поразка.

Як людина із суто азійським поглядом на війну (китайським та японським, якщо точно), я можу тільки знизати плечима і зауважити, що якщо через 70 років примирення досі неможливе, значить, війна так і не закінчилась у тому далекому 1945 році. У нас - не закінчилась. Не лише тому, що далеко не всі загиблі в ній досі спочили з миром, а їхні кістки знайшли останній притулок. А й тому, що війна завжди закінчується лише тоді, коли обидві сторони закопують томагавк війни, а можливо - і стають союзниками. 

Давайте, щоб далеко не ходити - почнемо з прикладу Японії. Ті, хто вивчав історію Другої Світової не за радянським підручниками, де в основному розповідали про европейський театр бойових дій, знають, що японці завдали США не тільки сильного військового удару - а й глибокої психологічної травми в Перл-Харборі. Таке не пробачається. США повинні були нанести Японії жорстоку поразку, і назавжди вбомбити їх у кам'яне століття. Адже існує тільки перемога і поразка, і горе переможеному.

Однак після двох атомних бомбардувань США чомусь схаменулись. Вони не стали користуватись плодами такої перемоги, а простягнули японцям руку примирення. Імператор Хірохіто, той же самий, іменем якого японські льотчики бомбили беззахисний Перл-Харбор, не був засуджений. А генерал Дуглас Макартур в Японію приїхав із планами поділу Японії на окремі мікродержавки, а закінчив... розробкою японської Конституції разом із поіменованим Хірохіто. При цьому Макартур аж ніяк не був голубом миру - ні, це був мілітарист до мозку кісток, який вважав, що гарантією мира може бути тільки національна оборона і сильна армія. Саме завдяки його позиції в далекому 1945-му Японія зараз має такі "сили самооборони", які за потреби відпинають самі будь-якого ворога. А зараз в США знімають навіть відверто прояпонські фільми, як "Листи з Іводзіми" та "Імператор", де основним лейтмотивом є якраз примирення, а не "або перемога, або поразка".

Що ж сталося? Нічого особливого. Просто війна закінчилась, а мета, поставлена американцями, була досягнута і без насильницького поділу країни. Японія сама стала демократичною державою, а японці зрозуміли цінність людського життя - а значить, можна примиритись. Коли противник приймає твою точку зору (а це і є справжня перемога), то фронт між переможеним і переможцем зникає, залишається тільки скорбота по тих, хто загинув. Якщо ж не приймає - війна не закінчена, і рано чи пізно повториться - не зараз, так через роки.

Так ось мета, поставлена Сталіним перед РСЧА, досягнута не була - бо Европа комуністичною не стала, навіть там, де стояли російські танки. Але якщо в самого Сталіна вистачало розуму це визнати, хоча б для себе, його хронічно не вистачає його ученічкам, які щороку "повторюють" перемогу, хоча б символічно намагаючись переконати себе в тому, що вони - переможці. Тоді як насправді зазнали поразки. Ось чому на пострадянському просторі фронти досі існують, навіть незважаючи на те, що фронтовиків уже немає в живих. Ось чому Росія досі воює із Европою. І ось чому вона воює із нами - бо ми для неї є зрадники, які пішли в Европу, а з нею досі війна.

Будь-яка війна - це війна думок. Перемога у війні - це перемога позиції, яку обстоює полководець, а не взяття ворожої столиці і встановлення окупаційного режиму. Захід воював проти фашизму. В 1945 році європейський фашизм існувати перестав, зараз в Европі це маргінальні течії, куди йдуть самостверджуватися від невеликого розуму. А СРСР проти фашизму не воював, він воював проти Німеччини, яку вважав конкурентом за панування в Европі. Фашизм же вважався братньою ідеологією, от почитайте засадничі праці "теоретиків комунізму", вони цього ніколи не приховували. Тому на пострадянському просторі фашизм нікуди не пропав - навпаки, він утвердився і став державною ідеологією в Кремлі. І союзників у Европі Росія тепер шукає тільки таких, із фашистським ухилом. Чим ухил більший - тим відносини ближчі. Бо мета у неї - знову ж таки, насправді не війна із нацизмом, а панування в Европі.

Ось чому всі, хто заявляє "Можем повторіть" з-за поребрика, і грозить то Вашингтонщині, то Берлінщині, розповідаючи про війну з нацизмом до останнього - мають не фанерний рейхстаг штурмувати, а брати штурмом Кремль. Тому що нацизм і фашизм (два в одному) - там. А якщо вони воюють з ЕС, США і всім світом - то не треба ліпити горбатого, а казати чесно - не про боротьбу із нацизмом йдеться, а про звичайнісіньке, банальне світове панування "народу-богоносця" (шото мені пригадується пафосне "Gott mit Uns" в цьому місці) над усякими хохлами, бульбашами, лабусами і піндосами. Сиречь, якраз про нацизм.

Україні в цьому плані найскладніше. З одного боку - саме чотири Українських Фронти перемогли европейський фашизм, і саме українські полководці - І. Д. Черняховський та Р. Я. Маліновський очолювали їх. З іншого боку - війну із нацизмом, яку Захід закінчив ще в 1945-му - ми іще не виграли. Естафету цієї війни нам передали Р. Шухевич та С. Бандера, і це підсвідомо розуміють росіяни - тому й кличуть нас бандерівцями.

Тому я особисто відзначаю два свята: День Пам'яті і День Перемоги.

Настане день, і ми свою війну з нацизмом теж виграємо. Необхідно лише не забути, що мета - не перемога над Росією як конкурентом за панування, а мета - перемога над нацизмом. Якщо зробимо все правильно, буде і у нас своє примирення - те саме, яке наступає тільки після справжньої Перемоги.

Пам'ятаємо! Не забуваємо! І перемагаємо!

Вячеслав Ільченко
Джерело